Рано-вранці 1 листопада 1918 року Львів прокинувся під синьо-жовтим прапором. Усього 1400 українських вояків за одну ніч взяли під контроль ключові об’єкти 200-тисячного міста, випередивши поляків і проголосивши створення нової держави на руїнах Австро-Угорської імперії. Ця блискавична і майже безкровна операція, відома як Листопадовий чин, стала однією з найзухваліших сторінок в історії боротьби за українську незалежність.
Ключові факти
- У ніч на 1 листопада 1918 року 1400 українських військових захопили владу у Львові.
- Операцією керував сотник Дмитро Вітовський, який діяв рішуче, попри вагання політиків.
- Повстання було превентивним кроком, щоб випередити польську делегацію, яка мала прибути того ж дня.
- Подія ознаменувала створення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР).
- Попри початковий успіх, українські сили були змушені залишити Львів через три тижні вуличних боїв.
На межі: Чому повстання було неминучим
Жовтень 1918 року приніс крах Австро-Угорської імперії, що створило у Галичині вакуум влади. Українська Національна Рада, створена у Львові 19 жовтня, намагалася домовитися про мирну передачу влади українцям. Проте політики діяли повільно, сподіваючись на дипломатичне рішення.
Тим часом польські політичні сили не гаяли часу. До Львова 1 листопада мала прибути Польська Ліквідаційна Комісія з наміром офіційно включити Галичину до складу відродженої Польщі. Для українських військових це означало одне: діяти потрібно негайно, інакше буде запізно.
Демографічний виклик
Ситуація ускладнювалася тим, що українці становили лише близько 20% населення Львова, тоді як поляки — приблизно 40%. Більшість адміністративних посад також обіймали поляки. За таких умов збройне повстання виглядало вкрай ризикованою, майже авантюрною ідеєю.
Лідер, що взяв відповідальність
Центральною фігурою повстання став сотник Українських Січових Стрільців Дмитро Вітовський. Він очолив Військовий Комітет, штаб якого розмістився у Народному Домі на вулиці Театральній, 22. Відчуваючи нерішучість політичного керівництва, Вітовський узяв на себе всю повноту відповідальності за операцію.
«Якщо сьогодні не опануємо Львова, то завтра його опанують поляки!» — цією легендарною фразою Вітовський відповів на сумніви членів Української Національної Ради.
Під його командуванням було близько 60 старшин та 1400 вояків — переважно українців, які служили в австро-угорській армії. Цим невеликим силам належало кинути виклик значно чисельнішому польському населенню та військовим частинам, що перебували в місті.
Ідеально спланована операція
Дії українських військових у ніч на 1 листопада були зразком військової точності. Загони діяли швидко та скоординовано, захоплюючи стратегічно важливі об'єкти один за одним.
Ключові цілі повстання:
- Ратуша: О 6-й годині ранку на вежі міської ратуші вже майорів синьо-жовтий прапор. Четар Григорій Трух не просто захопив будівлю, а й заарештував австрійського коменданта генерала Пфеффера.
- Головний вокзал: Контроль над залізничним вузлом був критично важливим для отримання підкріплень. Вже по обіді 1 листопада сюди прибув перший потяг із 800 бійцями Легіону Українських Січових Стрільців.
- Інші об'єкти: Були захоплені пошта, банк, намісництво, казарми та летовище, що забезпечило повний контроль над містом.
Дипломатія на полі бою
Одним із ключових факторів успіху стала нейтралізація неукраїнських військових частин. Завдяки заздалегідь надрукованим угорською мовою листівкам, загін поручника Іллі Цьокана домовився про нейтралітет з угорськими солдатами. Більшість австрійських та німецьких підрозділів також не втручалися, що дозволило уникнути значних боїв на початковому етапі.
Від перемоги до вуличних боїв
О 7-й ранку 1 листопада Дмитро Вітовський доповів Українській Національній Раді: «Влада у Львові в наших руках». Так народилася нова держава, яка 13 листопада отримала назву Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). Її територія охоплювала понад 70 тисяч квадратних кілометрів.
Проте радість була недовгою. Польська громада Львова, яка вважала місто своїм, не змирилася з поразкою. Вже надвечір 1 листопада почався збройний опір. Перші його осередки виникли у Будинку техніків та Школі імені Сенкевича.
Розпочалися запеклі вуличні бої, що стали початком Українсько-польської війни. Українські вояки, переважно вихідці з сіл, поступалися місцевим польським загонам, які добре орієнтувалися у міській забудові. Попри героїчний опір новоствореної Української Галицької Армії, сили були нерівними.
До кінця листопада українські сили налічували близько 4700 бійців, тоді як поляки, отримавши підкріплення з Перемишля, мали 6700 солдатів. Під тиском переважаючих сил 22 листопада 1918 року українське командування ухвалило важке рішення залишити Львів.
Спадщина Листопадового чину
Незважаючи на втрату столиці, Листопадовий чин став подією величезного історичного значення. Він довів, що українці здатні до самоорганізації та рішучих дій заради власної державності. Цей сміливий крок став прямим поштовхом до проголошення Акту Злуки УНР та ЗУНР 22 січня 1919 року, втіливши мрію про єдину соборну Україну.
Сьогодні у Львові про ті події нагадує вулиця Листопадового Чину, що пролягає біля самого серця міста. Вона є символом незламності духу та нагадуванням про те, як одна рішуча ніч змінила хід історії, нехай і на короткий час, але створивши державу.
