Протистояння між вірянами Української Греко-Католицької Церкви та прихильниками руху, відомого як "ковпаківці", триває на Львівщині вже понад двадцять років. Нещодавній конфлікт за храм у селі Прилбичі знову привернув увагу до розколу, який очолює відлучений від Церкви священник Василь Ковпак.
Цей рух, що називає себе "традиційною" УГКЦ, відкидає деякі ключові реформи Католицької Церкви та діє незалежно від її офіційної ієрархії, що призводить до захоплення храмів та глибоких поділів у громадах.
Ключові факти
- "Ковпаківці" — це релігійний рух, очолюваний священником Василем Ковпаком, який був відлучений від УГКЦ у 2004 році.
- Рух не визнає рішень Другого Ватиканського Собору та дотримується дореформених літургійних практик.
- Конфлікти за церковне майно тривають роками; УГКЦ часто будує нові храми, щоб уникнути силових протистоянь.
- Експерти відзначають у спільноті ознаки закритої групи, зокрема культ лідера та агресивне ставлення до критики.
Конфлікт у Прилбичах як давня проблема
Наприкінці осені у селі Прилбичі на Яворівщині знову спалахнула суперечка за місцеву церкву Пресвятої Богородиці. Віряни офіційної громади УГКЦ зіткнулися з прихильниками руху Василя Ковпака, які намагалися встановити повний контроль над храмом. Це протистояння має довгу історію.
Перша серйозна спроба захоплення храму відбулася ще у 2007 році. За словами доктора богослов'я, ієромонаха-студита Юстина Бойка, тоді ситуацію не вирішили остаточно. «Приїхала поліція і запропонувала служити почергово, щоб уникнути закриття церкви. Жодних офіційних угод ми з ними не підписували», — згадує отець Юстин. Відтоді богослужіння у храмі проводяться по черзі, що постійно створює напругу.
Що таке екскомуніка?
Велика екскомуніка, або відлучення, є найвищим церковним покаранням. Вона означає, що особа повністю виключається зі спільноти вірних. Для священника це означає заборону звершувати будь-які таїнства (хрещення, вінчання, сповідь, причастя). Згідно з канонічним правом, усі священнодіяння, здійснені відлученою особою, вважаються недійсними.
Хто такий Василь Ковпак
Василь Ковпак, 58-річний уродженець села Ясниська на Яворівщині, став священником у 1989 році, в часи виходу УГКЦ з підпілля. Наприкінці 1990-х він здобув популярність завдяки своїм консервативним поглядам та критиці церковних реформ.
Саме в цей період він налагодив контакти з міжнародним рухом лефевристів — Священицьким братством святого Пія Х. Ця група римо-католицьких традиціоналістів також відкинула рішення Другого Ватиканського Собору. Згодом Ковпак заснував власну організацію — Священиче Братство Священномученика Йосафата, яке увійшло у повну єдність з лефевристами.
«Вони цим вводять людей в оману, бо їм заборонено служити літургію. Це було рішення як місцевої ієрархії УГКЦ, так і Римської Католицької столиці», — зазначає доктор богослов'я Анатолій Бабинський, дослідник Інституту історії Церкви УКУ.
Спершу Глава УГКЦ Блаженніший Любомир Гузар намагався інтегрувати Ковпака в церковне життя, призначивши його деканом. Однак той продовжував діяти самостійно, зокрема заснував власну духовну семінарію у Львові, що є виключною прерогативою єпископа.
Відлучення від Церкви
У 2004 році кардинал Любомир Гузар офіційно оголосив, що отець Василь Ковпак «з власної волі перестав належати до УГКЦ і Католицької Церкви взагалі». Після розгляду справи церковним трибуналом на нього було накладено велику екскомуніку.
Ковпак подав апеляцію до Ватикану, але у 2007 році Рим підтвердив рішення українського трибуналу. Відлучення стосується не лише його, а й інших священників, що долучилися до руху, та всіх вірних, які свідомо підтримують розкол.
Список відлучених священників
Окрім Василя Ковпака, УГКЦ екскомунікувала ще кількох священників, які продовжують діяльність у рамках його руху. Серед них: Богдан Радюк, Михайло Палій, Роман Ваньо, Іван Кащук та Михайло Коваль.
Чим "ковпаківці" відрізняються від УГКЦ
Головна відмінність лежить у ставленні до Другого Ватиканського Собору (1962–1965), який модернізував Католицьку Церкву. "Ковпаківці" не приймають його ключових ідей, таких як діалог з іншими релігіями (екуменізм), принцип релігійної свободи та літургійну реформу.
Це проявляється у їхній практиці:
- Літургійний стиль: Вони служать довші, дореформені богослужіння, зберігаючи багато латинських елементів, від яких УГКЦ поступово відмовилася, повертаючись до своїх східних коренів.
- Ідеологія: Вони просувають ідею про себе як про «залишок вірних», які єдині зберегли «справжню» католицьку віру, на відміну від офіційної Церкви, яка, на їхню думку, пішла на компроміси з сучасним світом.
- Обман вірян: Під час богослужінь вони поминають Папу Римського та ієрархів УГКЦ. Це створює у людей хибне враження, ніби вони є частиною Католицької Церкви, хоча насправді перебувають поза нею.
Географія руху та захоплені храми
Прихильники Василя Ковпака діють переважно на території Львівської та Івано-Франківської областей. За роки існування руху вони взяли під контроль низку храмів, які належали громадам УГКЦ.
За словами отця Юстина Бойка, щоб не провокувати силових сутичок, УГКЦ часто змушена будувати нові церкви поруч із захопленими. «Вони захопили чужу власність. Це вже завдання для правоохоронних органів», — вважає він.
Серед відомих осередків "ковпаківців" на Львівщині:
- Церква Святих Апостолів Петра й Павла у Львові (Рясне-1).
- Церква Пресвятої Євхаристії у Львові (Рясне-2).
- Духовна семінарія Непорочного Серця Матері Божої Фатімської у Львові.
- Церква Вознесіння Господнього в Івано-Франковому.
- Церква Преподобної Параскеви у Шклі.
- Храми у селах Ліс, Верещиця, Коти, Бердихів, Лісові, а також у містах Мостиська та Яворів.
Чи можна назвати рух сектою
Хоча юридично "ковпаківці" не є сектою, експерти вказують на наявність у них рис, притаманних закритим релігійним групам. Анатолій Бабинський виділяє три основні ознаки.
Перша — культ лідера. «Ми бачимо певний “гуруїзм”, безальтернативне лідерство і надмірне почитання авторитету» Василя Ковпака, — пояснює експерт.
Друга — агресивне ставлення до критики. За словами Бабинського, будь-які зауваження на адресу руху сприймаються його членами вкрай вороже. Він сам отримував листи з агресивними трактуваннями його слів після публічних виступів.
Третя — відсутність внутрішньої дискусії. «Ми не бачимо, щоб у цій спільноті існувала якась розмова щодо питань, які вони захищають. Немає критичного підходу», — підкреслює богослов. На його думку, ці тенденції свідчать про нездорове середовище всередині групи, яке може призвести до її подальшої ізоляції.
