У львівському Театрі імені Лесі Українки відбулася прем’єра вистави «Пенелопея», яка досліджує досвід жінок, що чекають своїх чоловіків та партнерів з війни. Унікальність проєкту полягає в тому, що ролі у ньому виконують акторки, які в реальному житті є дружинами українських військовослужбовців.
Постановка, що відбулася 20 та 21 вересня, базується на п’єсі драматургині та ветеранки Аліни Сарнацької «Плем’я чекання». Вона переосмислює античний міф про Пенелопу, дружину Одіссея, крізь призму сучасної української реальності, надаючи голос тим, хто часто залишається невидимим у суспільстві.
Ключові аспекти вистави
- Реальні історії: У виставі грають дружини та партнерки військових, які діляться власним досвідом чекання.
- Сучасна інтерпретація: Античний міф про Пенелопу адаптовано до реалій повномасштабної війни в Україні.
- Терапевтичний ефект: Проєкт використовує мистецтво, зокрема народний спів, як засіб для вираження емоцій та взаємної підтримки.
- Соціальна місія: Постановка має на меті привернути увагу до переживань родин військових та сприяти єдності в суспільстві.
Новий погляд на давній міф
Історія про двадцятирічне очікування Пенелопи на свого чоловіка Одіссея є одним із найвідоміших сюжетів світової літератури. Проте вистава «Пенелопея» пропонує зосередитись не на подорожі героя, а на долі жінки, яка залишається вдома, стикаючись із тривогою, самотністю та суспільним тиском.
Режисерка Світлана Федєшова пояснює, що ідея постановки народилася з роздумів про архетип мовчазної жінки. За її словами, у суспільстві досі існує уявлення, що жінки «не мають права голосу» і повинні мовчки переживати свої труднощі.
«Мене переслідував цей архетип Пенелопи з “Одіссеї”. Героїня безмовна, як це часто трапляється у суспільстві. Іноді є враження, що жінки не мають права голосу. Будується така система: “Мовчи, не ний”. Але насправді є про що говорити», — зазначає Світлана Федєшова.
Особисті монологи як основа вистави
Ключовою особливістю проєкту стало залучення до участі акторок з різних львівських театрів, які є дружинами або партнерками військовослужбовців. Це рішення перетворило сцену на простір для щирого діалогу.
Кожна з учасниць написала власний монолог про те, що для неї означає чекання. Ці тексти стали невід’ємною частиною вистави. Крім того, драматургиня Аліна Сарнацька провела опитування серед жінок з різних регіонів України, і їхні відповіді також були інтегровані в сценарій.
Факт
Вистава «Пенелопея» виросла з дипломної роботи режисерки Світлани Федєшової, яка прагнула дослідити «сліпу пляму» в суспільній свідомості — досвід жінок, що чекають.
Сила голосу та ритуалу
Важливу роль у постановці відіграють музика та спів. За словами режисерки, саме мелодія дозволяє висловити ті глибокі переживання, для яких бракує слів. Спів стає способом вивільнити емоції, що накопичуються всередині.
Музичною режисеркою вистави стала Уляна Горбачевська, відома дослідниця автентичної української пісні. Вона використала свою унікальну методику роботи з голосом, яка допомагає відчути опору та внутрішню силу через звук.
«В основі моєї методики є дуже цільне стояння в просторі, коли ти дійсно відчуваєш, де твоя земля, де над тобою небо. Ти стаєш цим інструментом між небом і землею», — пояснює Уляна Горбачевська.
Народні пісні у виставі виконують функцію своєрідних «мікроритуалів», які підсилюють емоційне напруження та допомагають структурувати дію, створюючи образ жіночого кола підтримки.
Головна роль та особистий досвід
Роль Пенелопи виконує заслужена артистка України Людмила Зборовська, яка також є дружиною військового. Вона розповіла, що її героїня — це уособлення жіночої вірності, гідності та самовідданості.
Акторка знаходить паралелі між міфічною Пенелопою, яка ткала саван, та власною діяльністю. З перших днів повномасштабного вторгнення Людмила Зборовська організувала майстерню з плетіння маскувальних сіток «Арахна». Вона зазначає, що для неї особисто спів у виставі став потужним терапевтичним інструментом.
Символізм сцени та костюмів
Сценографія та костюми, створені художницею Оксаною Шпакович, наповнені глибоким символізмом. Центральним елементом є ткацтво — пряме посилання на міф, де Пенелопа роками ткала і розпускала полотно, щоб відтягнути час.
Контекст міфу
Згідно з «Одіссеєю» Гомера, Пенелопа пообіцяла вийти заміж за одного з численних женихів після того, як закінчить ткати поховальний саван для свого свекра. Щоночі вона розпускала зроблене за день, таким чином зберігаючи вірність чоловікові.
Оксана Шпакович порівнює цю працю із тим, як сучасні жінки навантажують себе роботою та волонтерством, щоб відволіктися від важких думок та самотності.
Сам сценічний простір розділений на дві частини: «цивільний берег», де перебувають глядачі, та сцена, що символізує Олімп. За задумом, Пенелопа спускається зі свого постаменту, щоб символічно «зшити» ці два береги, об'єднуючи розколоте війною суспільство.
Театр як простір для підтримки
Творці «Пенелопеї» наголошують, що їхня мета — не просто показати чергову прем'єру. Вони прагнуть створити простір для підтримки та взаєморозуміння. Вистава має нагадати, що війна стосується кожного, і ті, хто чекає в тилу, також потребують емпатії.
Режисерка Світлана Федєшова сподівається, що проєкт допоможе людям зі схожим досвідом відчути, що вони не самотні, а іншим — краще зрозуміти їхні переживання.
«Наша задача була побути разом в цьому чеканні. Хочеться, щоб у людей з'явився інструмент, як можна бути дотичними і небайдужими. А шлях до нього — через розуміння», — підсумовує вона.
Таким чином, «Пенелопея» виходить за межі театральної постановки, перетворюючись на важливий соціальний та мистецький акт, спрямований на зцілення та єднання українського суспільства в часи важких випробувань.
